4. ч.2
Більшість землі Рокитнянщини належала до фільварків графів Браницьких, які мали назву того села, де розміщувалися.
Головною економічною основою савинецького фільварку, як і решти маєтків графів Браницьких, було землеробство. Земля оброблялася плугами в 2, 4 і 6 валів, але з 1852 року великі запряжки було ліквідовано. На той час уже вироблялися більш удосконалені знаряддя праці на заводі сільськогосподарських знарядь у Білій Церкві та в майстерні сільськогосподарських машин у Дибенцях.
Обслуговувався фільварок панщиною і найманою працею. Селяни регулярно відробляли панщину по три, чотири дні на тиждень; з кожної душі, чоловічої і жіночої, від 18-ти до 50-ти років. Крім того, їм доводилося відробляли на користь поміщиків значну кількість так званих згінних днів (коли панський економ зганяв селян до панського фільварку для термінової роботи). В окремих випадках доводилось сплачувати ще й оброк (посезонні збори продуктами на користь пана).
Працювали на панській ниві під наглядом панських економів. Економи призначалися з числа вихідців з інших країв, з тією метою, щоб до кріпаків не було поблажки. Між поміщиками та селянами виникало чимало суперечок. Кріпаків жорстоко били різками, бувало, й до смерті. Подібних прикладів жорстокого ставлення панських прислужників до селян траплялося у ті часи немало.
Один з архівних документів розповідає, що у серпні 1860 року, за розпорядженням економа Ліпського, покарані різками Данило Козел і Пантелеймон Кудла. Кудлу на екзекуцію привели прямо з поля. Покарання відбулося на очах односельців Федора Мудрого та Тихона Глиняного, а також повіреного графів Браницьких, яким належала частина земель, Г. Борковського. Навіть не зважили на прохання: «Не бийте мене, я хворий». Після 15-ти ударів Кудлі стало зле і Григорій Осадчий відправив ледь живого його до Синявської лікарні. Однак завідуючий Шкуратівський вже нічим не міг зарадити потерпілому. Через кілька днів Пантелеймон Кудла помер.
У залежності від наявної робочої худоби і кількості землі селяни ділилися на розряди. Піші – найбідніші, бо не мали робочої худоби; парові, – котрі могли залишити частину своєї землі незасіяною, даючи їй відпочинок; четверні, плугові і найбагатші – бричкові чи напівбричкові. На савинецькому фільварку Браницьких наймитували ті ж кріпаки з піших, городників, бобилів (так звали тих, які не мали власної садиби), котрі працювали за гроші, збіжжя і землю. Найбільше було городників. У маєтку городники поділялися на річних і літняків (сезонних). Річних робітників на фільварку здебільшого бувало 2 до волів, 1 – до коней, кілька погоничів до волів, 1-2 пастухи, хлібники, пасічники, доярки, господині й інші. До літняків належали погоничі і пастухи, найняті лише на літній період.
Найбідніших селян, які працювали на фільварку, звільняли від панщини, середнім і заможним селянам, котрі мали худобу, – коней або волів і працювали у фільварку, платили гроші, виділяли продукти і надавали землю. У середньому за рік селяни заробляли 24 карбованці, 3 чверті хліба і засівали для себе десятину панського поля. Літнякам платили по 2 карбованці у місяць і 48 гарців хліба.
Переходячи до кращих залізних плугів, ліквідувалися вищі розряди селян – плугові й четверні, оскільки Браницьким вони вже не були потрібні. Всі їх землі приєднувалися до економії. До 1852 року скасували також напівтяглих чи бричкових селян. Їхні наділи переводились з вищих розрядів у нижчі, а землі так само відходили до фільварків. Для нових господарств селянам були повернуті всього 5 відсотків цієї землі. Піший наділ зменшився на 500 сажнів і дорівнював приблизно 7-ми десятинам. Для своїх потреб економії відрізали шматки орної землі, левади, луки, сади, садибну землю. Остання зазнала менших змін. В Рокитнянському ключі її розміри скоротилися всього на 3,5 відсотка.
Обкрадаючи таким чином селян, панство вдавалося до хитрощів. Всі поля перемірювали з 4-моргових різ на 3-моргові або переробляли різи з прямокутних на косі. Ці маніпуляції розкрилися аж у 1860 році. Непомітно для селян їх наділи при обміні земель з фільварковими або з землями сусідніх сіл зменшувалися, в результаті чого губилися колишні межі.
Від малоземелля, що постійно збільшувалося в маєтках Браницьких з кінця 1840-х років, неврожаїв селянам доводилося шукати заробітків поза волостями і губернією.
На Рокитнянщині були всі умови для розвитку цукрової галузі. У зв’язку з побудовою промислових закладів розпочалася реорганізація території. Суть реорганізації полягала у складанні детальних планів на цілі маєтки, окремі фільварки, села, угіддя. На їх основі у 1852-1853 роках відбувся новий переділ маєтків на ключі. Під час обліку селяни позбулися дуже великого відсотка інвентарної землі. Оскільки інвентарні землі вищих розрядів в маєтках Браницьких були особливо великі у Васьківському повіті, до якого належала територія Рокитнянщини, вони касувалися і приєднувалися до фільваркових ланів, при цьому зменшувалися піші наділи. Таким часом у 1847-1860 роках Браницькі зганяли селян із землі і розширювали свої фільварки, пристосовуючи нові капіталістичні відносини до місцевих умов.
На початку 1860 року у маєтках графів Браницьких переважали селяни, які належали до категорії піших, стало значно менше тяглих. На зменшення селянського наділу і перехід їх у нижчі категорії впливали природне зростання населення та розшарування селянства. Завдяки пільговим умовам ведення господарства на середнє Поросся прийшло багато вільних селян з інших регіонів. Кріпацтво просто задихалися в неволі та злиднях. А в 1860-1863 роках великої шкоди сільському господарству завдала ще й сарана.
До реформи 1861 року селяни-кріпаки становили економічну базу панського господарства. У рамках кріпацьких стосунків на Правобережжі розвивалася капіталістична оренда. Не цуралися її й Браницькі. Орендарями виступали селяни, ті ж піші, напівтяглі, тяглі, плугові. Найбільша кількість орендарів припадала на заможну категорію плугових селян. Були серед орендарів і євреї, які потрапили до нашої місцевості разом з поляками. Ціни на орендовану землю у 1830 році становили за 1 різу 2 карбованці, в 1840-1850-х – від 3 до 4,5 карбованця за десятину. Отже, плата за оренду землі напередодні реформи зросла у 3-4 рази.
Щодо селянських господарств, то в Савинцях, як і у всіх селах сучасного Рокитнянського району панувало трипілля. Селяни висівали озимину, ярину. Середній урожай озимини сягав 6,6, а ярини – 6,5 сам. Щороку висівалася різна кількість збіжжя, льон та коноплі теж сіяли за потребою. Картоплю садили лише на городах у невеликій кількості, вирощували буряки.
Сім’ї, або двори, були дуже великі. На один двір припадало 24-25 осіб. Нерідко в одному дворі жило 2-3 сім’ї, бо молодим, що одружувалися, не було куди відділитися, та й частіше всього, не було за що будуватися. Не вистачало їм і власної ниви, або ж худоби, тож доводилося іноді брати землю в оренду у панському фільварку. До таких послуг зверталися і заможні селяни, які вирощували товарне збіжжя. Господарство велось натуральним способом: все необхідне для життя селяни виробляли самі – виготовляли примітивний реманент, збрую для коней і волів, домашнє збіжжя, одяг. Так для обробітку землі користувалися однокінними або парокінними ралами, дерев`яною бороною та дряпаком. Використовували ще примітивну волокушу, яку робили із гілля та хворосту. Всі деталі такого реманенту були дерев`яні, пізніше лише на кінець рала набивали залізний парильник. Збирався урожай серпами і косами, а обмолочували вручну ціпами і ручними котками. Провівали зерно також вручну на вітрі, а мололи вітряком, у якого також всі деталі були дерев`яні. Запроваджувались залізні плуги на кінній тязі, але такий реманент міг придбати не кожен, тому ще довгий час рало, дряпак і волокуша залишалися основним знаряддям обробітку землі.
Дещо покращилась молотьба, коли стали запроваджувати молотарку, яка рухалась через манеж силою чотирьох коней.
Вона вимолочувала зерно і відділяла його від соломи, а далі очищення зерна проводилось також вручну.
Довгий час селяни самі виготовляли і домашнє начиння: горшки, миски, ложки і інше. Згодом почали появлятись кустарі, які спеціалізувалися на виготовленні окремих речей.
Одяг селяни шили самі, використовуючи коноплі та льон. Це була дуже трудомістка робота. Посіяні, старанно доглянуті коноплі, по мірі достигання вибирали. В першу чергу вибирали плоскінь (чоловіча рослина), потім, як поспіє сім’я, і материнку (жіноча рослина) та в’язали їх у горстки (снопики). Горстки замочували у воді на 6-7 днів. Материнку перед замочуванням, просушували та вимолочували сім’я. Сам процес замочування був таким: горстки складали на воді в один шар «плотом», зверху накладали мул, щоб вода покрила горстки. Після вимокання, горстки промивали та просушували. Після просушки їх били на бительні, потім терли на терниці, тіпали. Під час цієї роботи з конопель видалялась серцевина – «костриця» і залишалися самі волокна. Далі їх сушили, м’яли в більшості ногами, після чого вже можна було їх чесати гребінкою, потім жорсткою щіткою, до одержання м’яких, павутино подібних волокон, готових до одержання ниток. Нитки пряли прядкою або веретеном. Готові нитки з прядки мотали на мотовило, рахували по 3 нитки 4 рази на одне пасмо, намотували 10-12 пасом. З мотовила перекладали на витушку, з витушки з допомогою «юрка» намотували на клубки. З клубків снували на снівницю, з снівниці знімали, сплітали «ланцюжком». Потім рівномірно накручували на вал ткацького верстата і ткали полотно. Готове полотно вибілювали, для чого полотно треба було багато разів намочувати у воді та просушувати, розстеляючи на траві у сонячні дні. Після вибілювання з цього полотна вже шили різну одіж. Якщо полотно готувалося на верхню одіж, його фарбували в настоях кори чи коріння дерев та рослин, а найбільше – спілими ягодами бузини. Технологію виготовлення полотна детально описав та показав у своїх малюнках житель села Яків Платонович Кухарський.
Така технологія виготовлення полотна в селі протрималася дуже довго, майже до 30-х років ХХ століття.
Тему тяжкої праці селянина та його матеріального становища продовжує у своїх малюнках і передає нинішньому поколінню Крижанівський Олександр Михайлович – житель нашого села.
Пряха. Малюнок О.М. Крижанівського. 1973 р.