4. ч3
19 лютого 1861 року був проголошений маніфест про скасування кріпацтва, проте звільнення селян мало наступити тільки через два роки. На цей період вони дістали статус «тимчасово зобов’язаних». Одержавши персональну свободу, орну землю селяни одержували після викупу через 20 років. Земельні наділи після реформи в середньому на ревізьку душу складали 2,6 десятин. Одна десятина землі оцінювалася у 102 рублі у цінах того часу.
Реформа не виправдала сподівань селян. Її наслідком стало катастрофічне збільшення числа малоземельного селянства, яке мало до 3-х десятин. Не «врятувало» і те, що, сумніваючись у відданості польської шляхти, уряд задля привернення на свій бік українського селянства роздавав їм наділи на 18 відсотків більші, ніж вони мали до 1861 року. Та вигравши на величині наділів, колишні кріпаки втрачали на дуже завищених цінах, які мусили платити за землі.
Протягом 49-ти років селяни повинні сплачувати за землю щорічно 3367 рублів, що становило 19 рублів 30 копійок на основний та 30 рублів 38 копійок на тягловий наділ.
Для більшості селянських господарств такі викупні платежі були непосильними, що спричиняло заборгованість. У маєтках Браницьких траплялися непоодинокі випадки, коли селяни відмовлялися вносити викупні платежі за землю.
Звільнившись від кріпацтва, населення Рокитнянського краю активно вступило у товарно-грошові відносини. Через Рокитне пролягали шляхи з Богуслава на Білу Церкву і з Василькова на Таращу. Раз на два тижні у містечку відбувався ярмарок. Селяни продавали зерно, худобу, купували товари місцевих ремісників, одяг, речі домашнього вжитку, бакалію. Місцеві чумаки доставляли сіль, рибу та інші товари з Криму та Дону. Нашу місцевість з Чорномор’ям з’єднував великий торговельний Чумацький шлях, що з початку ХVІ століття і до першої половини ХХ століття пролягав в шести кілометрах від села Телешівка. Частина цього шляху називалась Синицьким. Ішов він селом Кирилівка Звенигородського району, потім круто повертав до Богуслава і спускався донизу в село Сениці, а тоді через села Мисайлівку і Карапиші Богуславського району, село Луб’янку, телешівськими, вінцентівськими (запрудянськими) землями Рокитнянського району, проходив також через Стави, Биндюгівку, Мирівку Кагарлицького району, села Германівку, Копачів, Хотів, Гвоздів Обухівського району, далі – Голосіївським лісом, а там – через Димієвку до Києва.
Польське повстання 1863 року прискорило перехід селян із становища «тимчасово зобов’язаних» у безпосередніх власників. Для привернення на свій бік селян уряд видав новий закон. За ним всі обов’язкові відносини припиняються з 1 вересня 1863 року і селяни стали власниками, а не «тимчасово зобов’язані». Оброк і викупні платежі, що вносилися до повітових скарбниць, зменшувалися на 20 відсотків. Укладена за правилами уставна грамота перетворювалася на викупний акт і поміщик, теж, відповідно до правил, одержував гроші. Існувала викупна ссуда що обкладалася податками з 6 відсотків.
На Рокитнянщині були свої особливості. Якщо селяни з 1847 року користувалися не вписаними в інвентар садами, то вони вважалися селянськими. Ці сади викуплялися за оцінкою польової землі, і пан мав право викупити їх у селян або замінити на відповідну землю, залишивши старі сади на 15 років їм у користуванні.
В 1864-1865 роках відбулася перевірка уставних грамот. Під час перевірки у всіх маєтках Браницьких спостерігалося наступне співвідношення між наділами: паровий був подвійним проти пішого, четверний подвійним проти тонкого або парового і плуговий – в 1 ½ рази більшим від четверного. За перевіреними уставними грамотами 1865-1866 років, селянам було повернуто приблизно 10,5 відсотків відібраної інвентарної землі. До 1870 року селянські землі остаточно розмежували від земель Браницьких в 45-ти відсотках сіл.
У 1866 році Департамент уділів купив у графа Костянтина Браницького приналежне йому помістя, що оцінювалося у 15320 рублів6. Село стало управлятися не панською економією, а удільним відомством – державним органом, що відав царськими маєтками на Київщині. Жителі вже казенного села одержали право обирати своїх повірених з селянських питань. На той час ними були Мина Козел та Іван Щур. Звісно, селян найбільше цікавила земля, яку вони хотіли мати у своїй власності та повноцінно господарювати.
У 1868-1874 роках при савинецькому фільварку, яким володів дворянин Андрій Обремський, діяло товариство з 9-ти вільних жителів села. Українські губернії, в тому числі і Київська, до складу якої входило села Савинці, були основним джерелом постачання для царської армії. Населення села належало царській казні, платило на утримання армії гроші, продукти, фураж для коней. З числа населення цих територій набиралися солдати. Зі спогадів Якова Платоновича Кухарського, з Савинець брав участь у російсько-турецькій війні (1877-1878) Щур Михей. Він був нагороджений Георгіївським хрестом. В 1904 році були призвані на російсько- японську війну Вінярський Федот, Осадчий Юхим, Орел Прокіп, Кульчицький Терешко.
Удільні землі навколо села з другої половини ХІХ століття здебільшого здавалися в оренду заможним селянам та орендаторам, які не жили в селі. Такими були Буткевич, Шаравара, Вітренко, Калитинський і інші. Інколи виникали серйозні непорозуміння під час оренди землі безземельними та малоземельними селянами.
Ось розповідь про одну заведену справу на запасного єфрейтора лейб-гвардії уланського полку Олексія Потаповича Гренжевського. Який залишивши військову службу, зайнявся сільським господарством, але зустрів труднощі в орендуванні землі. Він намовляв селян свого та сусідніх сіл Янківки, Узина й Антонівки звернутися з клопотанням до Великого князя Михайла Миколайовича про можливість оренди удільних земель для бідних за зниженими цінами. Для поїздки його в Петербург селяни зібрали 25 рублів. Але ця поїздка обернулась для Гренжевського бідою. Місцева влада визнала вплив 29-річного єфрейтора на селян шкідливим і вирішила, для громадського спокою, вислати його з Савинець. Блощинський волосний старшина у рапортах від 30 червня і 6 жовтня 1892 року доповідав з цього приводу мировому посереднику 2-ої дільниці Васильківського повіту: «Крестьяне для Гренжевского собирают в складчину деньги. Крестьяне отказываются платить числящиеся на них недоимки за аренду удельных земель, уклоняются от платежей».
Про поїздку до Петербурга дізналися у Рокитному на ярмарку багато людей. Савинчани Олександр Батуревич, Юхим Давиденко, Феодосій Сова, Роман Глиняний, Венедикт Щур, Михайло Мельник, Петро Кудла, Яків Ступак, Никифор Нестикайло, Порфир Глиняний, маючи потребу в землі, були готові орендувати її в удільного відомства за 30 рублів на рік.
25 листопада 1892 року Олексій Гренжевський побував у Петербурзі. Після повернення додому, вночі Гренжевського заарештували і у супроводі караулу відправили до Васильківської тюрми, щоб звідти випровадити на нове місце проживання. Селяни стали на захист Гренжевському, звернулися з клопотанням до Київського генерал-губернатора О.П.Ігнатьєва про повернення Гренжевського додому. Відбувся сход села, який теж виступив із таким проханням. 30 червня 1894 року Гренжевському було дозволено жити у Савинцях.
У цьому ж році в удільному відомстві був зареєстрований орендний контракт на ділянку площею у 400 десятин, значився він за номером 314 і здавався терміном на 12 років. Це був другий контракт.
Для того, щоб заключити контракт на оренду землі, в селі вибирали уповноважених від селян. Це були Вінярський Андрій і Платон Кухарський. В їх обов`язки входило здійснення контролю за орендою ділянки. Контора удільного відомства містилася у селі Житні Гори й іменувалась «Второе Жытнегорское имение Киевского удельного общества». Старшим тут був Курінний, а писарем Левіцький.
Окреме поле в наділі було розміром 6 десятин, а вже клітка, по потребі, ділилася на 2 десятини (1 морг, півдесятини). Десятина мала 2400 кв. соток (1 гектар 2200 кв. соток). За користування орендною землею потрібно було платити 12 рублів на рік. Тоді це були великі гроші. На них можна було купити 20 пудів хліба.
Унікальний документ тих часів зберігся в одній сім’ї, що проживає нині в селі Савинцях. Цьому документу 112 років. Складається він з чотирьох сторінок. Це виписка з актової книги Київського Нотаріуса Леоніда Івановича Шевандина для актів на нерухоме майно за 1901 рік, видана 13 листопада 1901 року міщанину Рокитнянського товариства Барановському Павлу Васильовичу. Документ засвідчує про нотаріальну дію на викуп ним земельної ділянки із володіння «Другого Житньогірського округу удільного відомства», що знаходиться в Київській губернії Васильківського повіту Рокитнянської волості при селі Савинцях, у розмірі 2097 квадратних сажнів (орна – 2009 кв. сажнів, сіножаті – 88).
На одній із сторінок цієї виписки детально описується місцезнаходження викупної земельної ділянки: «Ця земля знаходиться у одному наділі і межує з північно-східної сторони з земельною ділянкою селянина власника Євмена Ластовки, з південно-західної – з садибою Івана Цара, з південно-східної сторони – з садибою Євмена Ластовки і з північно-західної – з водами джерела безіменного власника селянина села Савинець».
За визначену землю нарахована викупна ссуда 108 рублів за одну десятину. Протягом 49 років Барановський зобов’язаний вносити щорічно в місцеве казначейство по 6 рублів 51 копійці (у цінах того часу, встановлених на 1894 рік).
Даний документ записаний у реєстр за № 9072 13 листопада 1901 року, підписаний Нотаріусом Завистовським і завірений печаткою Нотаріуса Леоніда Шевандина.
24 січня 1902 року даний акт зареєстрований у реєстрі кріпосних справ Київського Нотаріального Архіву по Васильківському повіту, підписаний Нотаріусом Падченко і завірений печаткою Київського Нотаріального Архіву, підписаний мировим суддею і завірений гербовою печаткою 4-го відділку Васильківського повіту.
У 1897 році відбувся І загальний перепис населення Російської імперії. За підсумками перепису у Рокитнянській волості, куди входили наші два села, значилось таке число дворів та населення: дворів 2256, чоловіків 6997, жінок 7405, всього 14402 особи.
У кожному селі діяла управа, очолювана старостою і писарем. У ній також працював касир, котрий займався збором податків. Старшиною Рокитнянської волості у 1897 році був А. П. Редзюк. Царський уряд не шкодував коштів на утримання урядників, жандармів та поліцейських. Два-три кінні і піші стражі порядку в кожному селі наглядали за населенням.
На жаль, культурно-освітній рівень населення, охорони здоров’я бажав бути кращим. Наш край у ті часи вважався темним і забитим закутком Київської губернії. Бракувало освічених людей, навчальних закладів, медичних установ. Із закладів освіти діяли «школи грамоти» та церковнопарафіяльні.
У часи існування кріпацтва (до 1861 р.) парафіяльні школи на Київщині були дуже рідкісним явищем. Ті батьки, які бажали навчити своїх дітей грамоти, переважно робили це в приватному порядку, в місцевого дяка. Причини такого становища були об’єктивними: дорослі безплатно працювали на панщині, а діти в цей час змушені були доглядати домашнє господарство. Крім того, грамотність мало змінювала життя кріпака – він все одно залишався власністю поміщика. Поміщики не особливо переймалися освітою кріпаків.
В 70-х роках православні мешканці Рокитного, Житніх Гір та Савинців вирішили спільними зусиллями заснувати в містечку Рокитному державну школу. Цей навчальний заклад було відкрито у 1880 році. Навчалися в училищі 62 хлопчики і 10 дівчаток. Навчав їх Григорій Тимофійович Кальницький. Закон Божий викладав священик Іоанн Чернявський. Згодом згадувалося ім’я ще одного вчителя – Федора Сенкевича.
Тільки діти заможних селян могли навчатися в училищі, а з 15 лютого 1884 року був відкритий клас і для дорослих. Та сільським школярам було незручно діставатися до містечкової школи. В 1891 році 20 мешканців с. Житні Гори звернулися до київського губернатора з проханням звільнити їх від обов’язку утримувати державну школу в Рокитному, на яку вони щороку витрачали значну суму в 500 рублів. Мешканці зазначали, що на цей час послугами рокитнянської школи користуються лише діти самих рокитнянських жителів, «…то в виду сего крестьяне, как Жытних Гор, так и Савинец считают совершенно не производительным для себя ежегодно затрачивать деньги на содержание училища, которое не приносит им никакой пользы. Тем более, что оба эти селения ассигнуют значительные суммы на содержание существующих их церковноприходских школ»8.
У 1900 році Савинці залишалися незначним казенним селом, що нараховувало уже 200 дворів, в яких проживало 1413 жителів – 715 чоловіків та 698 жінок9. Землі вони мали 1137 3/8 десятин, з них поміщицької – 405 3/8 десятин, селянської – 732. Господарство вів В.Н. Курінний. Тут була православна церква, школа грамоти, запасний хлібний магазин і корчма. Школа грамоти містилась при квартирі сільського писаря. Дітей вчили малограмотні дяки, а вчилися тільки самі хлопчики і лише взимку, тому що весь інший час потрібно було працювати.
Лише в 1905 році, коли в Савинцях було збудовано школу на чотири класні кімнати, почали проявлятися зачатки освіти. Населення села було майже безграмотним. Грамотними вважалися ті, які вміли прочитати і написати. На той час в селі було двоє людей з освітою – це священик і його дружина. Газети і журнали, наприклад, в 1908 році виписували три особи: священик, дяк і Кухарський Платон. Протягом наступних років, людей з освітою і тих, хто навчилися самостійно лише читати і писати, ставало більше. Та довго ще односельці зверталися з різних причин до послуг сільського писаря.
До наших днів зберігся документ, який був написаний 14 вересня 1914 року сільським писарем. Цей документ засвідчує про купівлю земельної ділянки у Музики Ємельяна Федоровича Мудрим Григорієм Федоровичем. Документ підписали Прокіп Орел, Григорій Мудрий в присутності Максима Щура.
До 1905 року в селі існувала «кругова порука», згідно якої вся сільська община відповідала за кожного селянина. Без згоди общини ніхто не міг залишити село, йти на заробітки. Такі порядки були пережитком кріпацтва, прив'язували селян до села і до поміщицької землі. Здебільше, поземельні селяни вимушені були йти в кабалу до поміщика, орендувати землю на невигідних умовах. У 1906 році закінчився строк оренди землі і її поновили на наступні 12 років, але вже в 1908 році контракт було скасовано.
Траплялося, селяни без відома удільного відомства самочинно займали землю. У 1906 році таким чином поступив Мирон Кущ. На нього завели справу, допитували, окрім звинуваченого, ще й свідків – сільського старосту Павла Ластовку, польового прикажчика Єлисея Кашинського, Прокопа Глиняного, Гаврила Ластовку, і винесли вердикт – «Забор Куща знести»10.
У період між революцією 1905 року та Першою Світовою війною 1914-1917 років посилилося розшарування селян. У 1912 році більша половина селянських господарств мали земельні наділи менше 4 десятин, а третя частина господарств була з наділом до 2 десятин. Більшість селянських господарств розорювалися, занепадали. Вони поповнювали армію заробітчан, дешевих наймитів. Безземельні і малоземельні селяни змушені були наймитувати у Браницьких та іншого панства, заможних господарів, переходили працювати на промислові підприємства. На той час у Рокитному діяли понад 20 дрібних промислових підприємств із більше сотні найманими працівниками, 110 власних дрібних крамниць.
Заможні селяни не тільки зосереджували в своїх руках чималі земельні ресурси, а й організовували господарства вищого типу, користувалися сільськогосподарськими машинами, будували млини. У Савинцях в 1907 році був вітряний млин, власником якого був єврей Шулим Хаімов Пекер. Крім цього, він мав ще й корчму. Ще дві сім’ї євреїв, які проживали в селі, мали власні дрібні крамниці.
Допомогу селу надавали кооперативні заклади, підтримані державними банками та земствами. Правда, в кооперативне товариство вступати міг не кожен, бо для цього потрібен був значний грошовий внесок. Проте заможники відразу оцінили вигоду кооперації і вступали до неї охоче.
Хліборобські та ремісничі артілі швидко поширювалися на селі. У Васильківському повіті, до якого входила Рокитнянщина, у 1915 році вже нараховувалося 27 кредитних кооперативів, 72 – споживчих, 7 – сільськогосподарських, 6 – молочних артілей, 7 машинних, 5 – кустарних. Сама ж Рокитнянщина мала робкооп, цукрокооператив та коперативні хлібопекарні.
У кооперативних сільських товариствах діяв «Нормативний устав для місцевих сільськогосподарських товариств». Давалися рекомендації стосовно виробки найбільш правильних способів ведення господарства з дослідними станціями, полями, фермами.
З 1909 року відбулися зміни у правах на землеволодіння. Тепер кожен селянин міг вийти з «подвірного» господарства і стати власником своєї землі. У спільному володінні зоставалися угіддя – ліс, сіножаті. Виходили з «общини» й господарі нашого району.
В цей час вступила в дію «столипінська» аграрна реформа. Чиновником, що відав ліквідацією оренди і нарізанням хуторів, був полковник у відставці Горський. Його сімейна квартира збереглась до наших днів, там містилась початкова школа.
Умови одержання хуторського наділу були такі: Поземський банк продавав землю в кредит на 55 років. Звичайно, одне покоління не в змозі було викупити землю, тому, фактично, попадали в кабалу батьки і діти. Ділянка зарізалась розміром 6 десятин, за яку потрібно було відразу сплатити, так звані, «верхи» 100 карбованців, крім цього, з кожного врожаю за кожну десятину потрібно було платити 12 карбованців в рік, та ще й протягом 1 – 2 років потрібно було поселитися на хуторі. При селі існували декілька казенних хуторів. В одному з них, де господарював Микола Матвійович Буткевич, нараховувалося 2 двори, 16 мешканців і 259 2/8 десятин землі. На іншому мешкали 29 жителів і було 3 двори. Тут на 258 1/8 десятини розпоряджався Зотій Хомич Шаравара.
На фермах удільного відомства господарювали Андрій Семенович Вінярський (налічувалося 1 двір, 17 мешканців, 331 6/8 десятин землі), Михайло Валеріанович Голинський (налічувалося 3 двори, 16 мешканців, 497 десятин землі). Ще на одній казенній фермі «Удой» - Олексій Платонович Симиренко – представник роду відомих садівників. Тут, на 1085-ти десятинах орендованих земель, він плекав один із своїх садів. На той час було висаджено 8 тисяч плодових дерев та 28 тисяч саджанців бересту, тополі, сосни, та ялини – для вітрозахисної зони. Тепер у цих місцях знаходиться стартова смуга узинського аеродрому та бетонка військової частини13. З симиренківського саду довгий час жителі навколишніх сіл брали саджанці. Сорти яблук Симиренка знають всюди, і пам’ятають до наших днів. Завдяки роду відомих садівників, наш край був фруктовою оазою. Та на жаль цей райський куточок на Землі з садом, квітниками, білими лебедями, прекрасною садибою було знищено в роки революції. Навіть криницю, що мала чисту, як сльозу, воду і славилась її лікувальними властивостями, засипали сміттям.
«Столипінська» аграрна реформа не змогла розв`язати селянське питання. Але її хутори дали початок не одному селу, в тому числі Савинцям та Ворошилівці (Миколаївці). Так виникли Любка, Колісникове, Петрівське. Були Хутори в Луб’янці, Маківці, Житніх Горах, Насташці, Рокитному. Перед революцією 1917 року мешканці села Савинці в основному жили на хуторах.
1 серпня 1914 року розпочалася Перша Світова війна. До царської армії мобілізували і жителів нашого краю. Через це в селі не вистачало робочих рук, що призвело до зменшення посівних площ, утруднення збирання врожаю. До того ж, уряд забирав на воєнні потреби коні, упряж, збільшував і побори, виганяв людей на оборонні роботи.