На сторінку назад Зміст На сторінку вперед
6. Початок колективізації
Сталін називав колективізацію «революцією зверху». Адже темпи колективізації визначалися зверху у вигляді контрольних цифр. Колективізація замислювалася для того, щоб забезпечити нееквівалентний обмін між містом і селом, полегшити викачування селянських ресурсів у державний бюджет.
Сьомий окружний з’їзд комітетів незаможних селян проголосив лозунг «зробити Білоцерківщину гігантом-колгоспом до весни 1930 року». Стосувалося це і Рокитнянського району, що входив до її складу. Вступаючи в колгосп, селянин ніби передавав свої права на розпорядження виробленою продукцією керівнику колгоспу. А через нього державні установи діставали можливість визначити, скільки виробленої продукції треба залишати на задоволення колгоспу і колгоспників, а скільки – вилучити у центральний фонд. Суцільна колективізація була задумана як комунізація. Для проведення своєї політики у Білоцерківському окрузі для роботи в селах були відряджені 256 комуністів та 60 відсотків комсомольців міста.
Перетворення селян-власників на пролетаризованих робітників, примус працювати за командою здійснювалися грубою силою. Кожен двір в селі обкладався єдиним сільсько-господарським податком. Для цього обліковувалися їдці кожного двору і сума прибутку з сільського господарства (кількості надільної та орендної землі, кількості коней, волів, корів, биків, овець та кіз, свиней, а також прибуток від не хліборобських заробітків). Оподатковувалася сума прибутку за винятком 20 карбованців на їдця.
Податок можна було сплачувати грішми та облігаціями селянської виграваючої позики без обмежування суми виплати. Дозволялося сплачувати податок колективно, через уповноважених від платників. Відповідальність за вчасні внески в таких випадках перед платниками ніс уповноважений. 
Такі окладові листи видавалися кожного року у другій половині. В ньому вказувалась сума недоплати податку за попередній рік, якщо така мала місце, а сума нарахованого податку розбивалася на чотири терміни оплати.
Колективні господарства почали створюватись на основі комун, артілей і ТСОЗів. У 1926 році біднота утворила комітет незаможних селян, а навесні 1928 року група членів комнезаму створили товариство спільного обробітку землі (ТСОЗ). У Миколаївці ТСОЗи виникли трохи пізніше – у листопаді 1929 року. На території села Савинець і Миколаївки (Ворошилівки) було створено чотири ТСОЗи. Вони мали назви «Червоний плугатар», «Нове життя», «Червоний хлібороб» та «Перемога».
У Савинцях до товариства «Червоний хлібороб» увійшли 10 індивідуальних господарств. Очолив їх спершу Федір Іванович Глиняний, а потім – Карпо Іванович Глиняний. Товариство «Перемога» очолив Іван Савович Козел. Керівниками решти товариств були Павло Іванович Сухецький та Павло Григорович Климанський. У ці товариства входили Лимаренко Василь, Глиняний Карпо, Ластовка Савка, Медвідь Охрім, Зінькевич Яків, Венедикт Плясун, Ступак Максим, Ступак Іван, Ємець Кость, Козел Харитон, Руденко Семен, Руденко Свиридон, Семенюта Гаврило, Семенюта Ілько, Осадчий Михайло, Глаговський Степан, Михайло Крижанівський та вище згадані керівники. Селяни гуртувалися, купували техніку для спільного господарювання. Спочатку селяни господарювали у своїх дворах, а згодом звели коней, звезли інвентар для обробітку землі у приміщення, яке конфіскували у заможних. Але так тривало недовго. Уже восени цього ж року через неполадки і непорозуміння інвентар і худобу люди розібрали. Спільно виходили обробляти лише землю.
Пам’ятають у селі манеж Уляна Мельниченка. Копійка до копійки не день і не місяць складав Улян на цю техніку гроші, аби легше було вправлятися на шести гектарах свого хутірського господарства, бо і рук усієї сім’ї, де виховувалося семеро дітей, не вистачало. Приводили манеж у рух коні. Молотив Улян хліб собі і близьким сусідам, а потім всім, хто входив до ТСОЗу. У колгоспі Улян працював біля БДО, а манеж служив ще і в повоєнні роки, ним качали воду з колодязя, щоб напувати худобу на фермі.
У 1931 році на основі товариств спільного обробітку землі (ТСОЗів) у селі було створено два колгоспи – «Червоний хлібороб» (Савинці) і «Нове життя» (Ворошилівка). Це був початок колективізації.
З 1929 році в Миколаївці діяла комсомольська організація, у котрій налічувалося понад 40 юнаків та дівчат. Ватажком молоді був Григорій Сладківський. Саме з ініціативи комсомольців колгосп назвали «Нове життя», а село перейменували з Миколаївки у Ворошилівку.
Після тривалих суперечок і обговорень головами колгоспів селяни обрали Василя Лимаренка та Федора Сладківського.
Ким були ці люди? Історія не дає нам багато фактів про Василя Лимаренка, а ось про Федора Григоровича Сладківського знаємо більше: мав чотирикласну освіту, одним з перших вступив до комсомолу, високу активність проявив під час діяльності ТСОЗів. Тож і не дивно, що йому дев’ятнадцятирічному, довірили свою долю перші члени колективного господарства. До хрипоти у голосі сперечалися на своїх зборах селяни, кого обрати на «керівні» посади. Обирали з простих селян, виявляли довір`я найтрудолюбивішим.
В кожному колгоспі було створено рільничі бригади та ферми. Бригадирами тоді було призначено Осадчого Михайла Карповича, Пилипця Михайла Кириловича, Сову Арлана Івановича, Пилипця Петра Павловича, Глиняного Івана Васильовича, Драгу Івана Васильовича. Першими обліковцями були призначені Ступак Трохим, Довгаль Василь, Орел Талимон, Михайлюк Корній, Ступак Гаврило, Потапенко Іван, Музика Андрій, Ластовка Лукаш.
На той час в обох колгоспах було по шість бригад. Як тяглову силу використовували коней та волів, було і десять нафтових двигунів. Коней налічувалось 200 пар і 60 пар волів. З інвентарю було 400 борін, 26 різних сівалок, 25 жаток – самоскидок і «лобогрійок», більше 150 кінних плугів. Для молотьби використовувалися прості молотарки ЧДО, які вели лише обмолот, не відділяючи зерна, хліб обмолочували вручну ціпами або кіньми. У 1931 році в районі було організовано дві МТС (машино- тракторні станції) – Рокитнянську і Телешівську. Ще з січня на курси трактористів було направлено цілий ряд колгоспників:
Литвина Федора, Коваля Івана, Редьку Макара, Ступака Степана, Глиняного Костю та його брата Григорія, Сладківського Данила, Руденка Максима, Момотенка Івана, Глаговського Степана, Федоровича Сергія, Теличко Федора.
Весну 1931 року уже проводили на тракторах. Перший трактор вийшло зустрічати все село. Першу борозну проклав Кирило Орел. Якою невимовною була радість Федора Литвина, Івана Коваля, Макара Редьки, Степана Ступака, коли вони проклали перші борозни на полях своїх господарств.
Це були роки великих труднощів і великого ентузіазму. Збереглася фотографія 1931 року, яка розповідає про учасників других колгоспних жнив у «Червоному хліборобі», ударників ремонту машин. Це перші механізатори колгоспу, хоча поняття «механізатор» тоді ще тільки зароджувалось. Основою механізації робіт служили двигуни, які працювали на нафті. В той час у колгоспі їх було три.
На цьому знімку Іван Момотенко (сидить четвертий зліва), поруч з ним стоїть Яків Чаленко та крайній праворуч – Максим Руденко. За спинами теслярів Петра Сітка (він тримає в руках ножівку) та Соловея Пилипця і коваля Артема Пилипця (вони всі крайні зліва) видно крила косарки. Праворуч машина БДО, якою вимолочували зерно без відділення його від соломи і полови. Поруч з машиною колгоспний активіст Федір Іванович Глиняний – він стоїть із маленьким хлопчиком Сергійком Глиняним. На передньому плані з гайочним ключем Іван Ступак та підліток Сак Глаговський.
Згодом в обох колгоспах створили тракторні бригади, а очолили їх Марковський Іван та Корженко, пізніше призначили своїх сільських – Редьку Макара Оніфатовича та Сладківського Данила Григоровича.
Для чіткого обліку колективної праці було призначено першими бухгалтерами в господарствах С. А. Мельниченка і Я. П. Кухарського.
За почином комсомольців в січні зібрали посівний матеріал для сівби на колгоспних полях. Рільником призначили Макара Юхимовича Осадчого. Про його завзяття ще й зараз згадують в селі. Цей потомственний хлібороб щодня пішки обходив усі поля, організовував роботу. Особливо ретельно перевіряв якість роботи. Нікому не давав спуску за огріхи. «Кожного з нас можна обдурити, лише землю гріх обманювати, бо вона всіх на світі тримає», – часто говорив М. Ю. Осадчий.
Становлення колективних господарств відбувалося у гострій класовій боротьбі. У 1929 році загинули голова сільської ради Мотря Євменівна Глиняна, рахівник Федір Іванович Глиняний.
Кого винуватити, кого карати? Щоб здійснити колективізацію, було вирішено знищити найзаможніший прошарок селянства. Списки «куркулів» з поділом на категорії складалися за рішенням наймитсько-бідняцьких зборів. То ж в селі було знищено близько 50-ти міцних господарств. Розвалено клуні, розтягнуто майно, реманент, живність. Врешті – були розбиті мрії, сподівання, відібрана надія, як і погублене життя не одного «куркуля». Становище незаможника при цьому не служило гарантією безпеки для селян, які не погоджувалися на колективізацію. Їх оголошували «підкуркульниками» й репресували.
Ось факт наведений жителькою села М.О. Корякіної, 1921 року народження: «Дядька вислали на висилку. Він узяв у кредит двигуна, сказали здати його у колгосп, а він відмовився тому, що той двигун був не тільки його, а й Осадчого Антона Романовича. Все забрали силою: коні, худобу, розвалили повітку і відвезли двигун у колгосп. А туди ніхто не хотів іти, за винятком бідняків. За відмову іти в колгосп засудили й мого батька і вислали. Налякані люди вимушені були йти працювати в колгосп майже за дарма». А контора колгоспу «Нове життя» розмістилася у відібраній хаті висланого з села до Сибіру заможного селянина Вінярського, де було знайдено 148 тисяч миколаївських грошей. У той же час зажевріла надія для бідняків.
Важко створювалось колективне господарство – справа була нова для всіх і тому часто мінялися керівники господарств. Не довго головував Василь Лимаренко, його змінив «двадцятип`ятитисячник» Нізяєв, який головував до 1932 року. У 1932 – 1933 роках головою був Яків Іванович Городенко.
У кінці 1931 року колективізація бідняцько-середняцьких господарств району в основному завершилась. Вона, як вважалось, «зробила крутий перелом у селянському житті». Проте створені під тиском колгоспи приживалися важко, бракувало досвідчених керівників, праця селян не оплачувалась. Знекровлене село не могло виконати хлібозаготівельний план, часто не залишалось насіннєвого матеріалу. Уже тоді відчувалась недостача продуктів.
Незважаючи на труднощі та неодноразові звернення уряду України до Й. Сталіна пом’якшити наслідки «хлібозаготівлі», селянам нав’язувалися все більші плани.