Хоча село Савинці було невеличким, та за архівними документами, у ньому часто зупинялися постоєм солдати.

В анкетах Л. Дроздова та інших літературних джерелах згадується, що поблизу села Савинці в ХІХ столітті був курган Гостра Могила.

За свідченням документів, землі ці належали князю Острозькому, потім їх успадкував князь Заславський, були вони і під владою магната Яблоновського. Далі довгий час власником цих земель був давній польський рід Браницьких, нащадки якого ревною службою королю здобували собі чини, посади та нагороди.

У другій половині ХVІІІ століття польські магнати почали орієнтуватися на Росію, котра прагнула повернути собі руські землі, серед яких знаходилось і Поросся. Білоцерківське староство, до якого складу входили й населені пункти сучасної Рокитнянщини і щорічні прибутки володінь якого оцінювались в 24 мільйони злотих, було серед цих земель на першому місці. Однак пани шукали будь-яких способів зберегти тут свої маєтності. Білоцерківське староство презентували у «вічне володіння» польському королю Станіславу-Августу, обраному за вказівкою російського уряду. Сподівалися, що король поверне ці землі найбільш заслуженим магнатам королівства. Так і сталося. У 1774 році король подарував найбільші землі (Білоцерківське староство охоплювало на той час Білу Церкву з 70 селами, Ставище з 28 селами, Синяву (колишнє містечко) з 12 селами, 100 тисяч покріпаченого українського населення) Ксаверію Браницькому.

«Родове королівство Браницьких», як пізніше охрестили ці землі, стало графською власністю згідно з «жалуваною грамотою Франциску Ксаверію Браницькому на Білоцерківське староство.

У документі, зокрема, зазначалося: «Станіслав-Август Б.М. Король Польський Великий, князь Литовський, Руський, Прусський, Київський, Волинський і Чернігівський – оголошуємо настояною нашою грамотою всім і кожному, що ми, звернувши увагу на заслуги Великого Коронного Гетьмана Франциска Ксаверія Браницького, який завжди захищає благополуччя Царського трону нашого, і даруємо, а саме: містечко Біла Церква з замком, укріпленням, передмістями, і села: Шамраївку, Руду, Матюші, Безуглик, Фурси, Мазепівці і т.д., а також містечка Синяву, Пугачівку, Суховці, Криву, Насташку, Бирюки, Кам’янку, Юзефівку (згадуються інші села сучасного Рокитнянського району), з володіннями, будівлями, полями, лугами, озерами, річками, млинами, селянами, простолюдинами…, рогатим скотом, домашньою рухляддю. Ото ж, Великому Коронному Гетьману Ф. К. Браницькому і його нащадкам даємо, даруємо і на вічні времена уступаємо».

У 1819 році, після смерті Ксаверія Браницького, правителькою володінь залишилася його дружина Олександра. Ця доволі деспотична, але хазяйновита і практична жінка багато займалася будівництвом і благодійністю. Лише за 5 років (з 1825 по 1830) Браницька виділила селянам для купівлі худоби близько 30-ти тисяч карбованців сріблом, у семи ключах роздала селянам зерно нового сорту для посівів на 543 тисячі сріблом і зменшила чинш.

У 1838 році, майже всі маєтки Олександри Браницької після її смерті, перейшли у власність синові Володиславу-Григорію Браницькому – сенатору, головному хранителю винних льохів при царському дворі, єдиному спадкоємцю по чоловічій лінії. Граф був бойовим офіцером, занадто займався своєю кар’єрою, тож незабаром господинею рокитнянських маєтків стала його дружина Роза. За бажанням Рози Браницької після смерті Володислава-Григорія Браницького в 1843 році, маєтки, розподілилися між його синами – Олександром, Володиславом і Костянтином. Роза Станіславівна, з огляду на передчасну смерть чоловіка, вирішила завчасно скласти заповіт, згідно якого село Савинці дісталися одному з синів – Костянтину Браницькому. Це був останній власник нашого села із династії Браницьких.

В документі, що засвідчує дану подію, йшлося про наступне:

«О совершении дарственной записи от графини Розы Браницкой в сторону Александра, Владислава и Константина Браницких
Лета 1854 ноября во 17 день.

Графиня Роза Станиславовна, дочь из графов Потоцких Браницкая, покойного тайного советника и кавалера графа Владислава Ксавериева Браницкого, вдова дает сию дарственную запись сыновьям своим графам Александру, Владиславу и Константину Владиславовичам Браницким в том:

После кончины в 1843 году супруга ее графа Владислава Ксавериева Браницкого осталось недвижимое имение в разных губерниях и уездах, состоящее всего 96 786 мужеска пола душ крестьян, писанных по ревизии 1834 года.

Имение это вследствие духовного завещания умершего супруга ее 19 марта 1842 года в Санкт-Петербургской палате Гражданского Суда и на основании определения Киевской Гражданской палаты 17 сентября 1843 года подтверждено в пожизненном ее владении.

Сверх того, по силе 967 статьи тома Х «Свода Законов» седьмая часть того имения в числе 13 786 душ мужеска пола крестьян, писанных по той же ревизии 1834 года, достались ей в наследство на вдовью часть, которую сыновья графы Александр, Владислав и Константин по обоюдному согласию… выделили в участках Киевской губернии:

Васильковского уезда именно селения и деревни Житни Горы и Савинцы, Юзефовку, Лещинку, Янковку, Винцентовку, Узин, Ольшаницу, Синяву, Прусы, Острийки, Сухолесы, Новоянов, Молодецкое, Томиловку, Блощинцы, Мытницу, Кодаки, Пинчуки, Соколовку, Олейникову Слободу, Лосятин, Скребыши, Глушки, Храпачи, Винницкие Ставы и местечко Ракитну…

Всего в том выделенном имении при означенных селениях, деревнях и местечках числится, как выше пояснено, 13 786 мужеска пола душ крестьян с землей и прочими угодьями, коей во всем том имении по планам и в натуре числилось кроме спорных 2000 десятин степей и сенокосных полей, состоящих в пользовании казенных крестьян Ольшанского и Барахтянского общества, удобной 73 785 десятин 583 сажени, неудобной 30 623 десятин 233 сажени. И во владение выделенным ей этим имением получила она на законном основании ввод 3 и 27 июня 1854 года.

Затем графиня Роза Браницкая в престарелых летах своих, желая видеть всегдашнее благо детей своих и наслаждаться братской между ними любовью, равно желая оказать им благосклонность за послушание воли ее родительской, все выше писаное ее имение, разделив на три участки, первый из них селения и деревни Житни Горы, Савинцы, Юзефовку, Лещинку, Винцентовку, Янковку, Узин, Ольшанику и местечко Ракитное, всего 4970 мужеска пола душ крестьян с землею, к тому имению принадлежащею, коей по планам и в натуре, межами издревле обозначенными, числится при этом участке удобной земли и лесов 24 845 десятин 281 саженей, неудобной 8111 десятин 433 сажени, определяет для сына своего Константина…»

Тож, з 1793 року й до Жовтневої революції 1917-го розвиток Рокитнянщини тісно пов'язаний з діяльністю Браницьких, які були повновладними господарями величезного землеволодіння та покріпаченого населення.

У кінці ХVІІІ на початку ХІХ століття Браницьким належало близько 485000 десятин землі і понад 108 тисяч кріпосних ревізьких душ чоловічої статі. Фактично це перші дані про господарську діяльність Браницьких. На цей період припадає й завершення формування системи управління графськими маєтками. У Білій Церкві знаходилося генеральне управління або «жонд», очолюване головним керуючим. У його підпорядкуванні були ключі (група сіл), що дробились на фільварки і одержували назву від того села, де розміщувалися. Вони об’єднували від одного до чотирьох населених пунктів, два з яких обов’язково були невеликими. Ключем керував ключовий, а фільварком – економ. Економ підпорядковувався ключовому, а той у свою чергу – головному керуючому генерального управління або «жонду». Ключі, в залежності від місцевості, різнилися між собою – від цього залежала ціна землі.

Села Рокитнянського ключа, до складу якого входили Савинці, належали до ІІІ місцевості (І – вища). Головноуправляючий всіма маєтками Браницьких Раковський зі ще чотирма поляками сам складав всі уставні грамоти, в яких визначались на майбутнє до викупу господарський стан кожного селянина і його відносини до пана. У Рокитнянському ключі за 1 десятину платили оброку 2 карбованці 70 копійок і обробляли 17 днів панщини. Варто сказати, що у 1860 році до Рокитнянського ключа входили 22 сіл.

У зв’язку з адміністративною реорганізацією, наш край з 1781 року входив до Київського намісництва. Біла Церква перебувала у володінні Браницьких і Катерина ІІ у 1795 році перемістила повітовий центр до Василькова. Разом з селами Житні Гори, Ольшаниця та Саварка (зараз Богуславського району) Савинці входили до Васильківського повіту Київської губернії. У 1797 році губернія складалася з 12-ти повітів. Волосним центром було містечко Рокитне. У волості, цього ж року, проживало 6997 чоловік і 7405 жінок у 2256 дворах.

З укрупненням повітів у 1798 році Васильківський приєднали до Богуславського, а з 20 листопада 1800 навпаки, Богуславський повіт увійшов до Васильківського. Після цього село змінило своє адміністративне підпорядкування аж у 1845 році. Після другого поділу Польщі (1793) наш край остаточно був приєднаний до Росії і возз’єднався з Лівобережною Україною. Змінилося і його становище. Якщо за часів Польщі це була прикордонна територія, то тепер вона опинилася в глибині країни.

За адміністративним підпорядкуванням у 1845 році існували Вінцентівська, Острівська, та Рокитнянська волості. У 1866-1871 згадуються також Ромашківська, Насташська, Синявська, Ольшаницька і Телешівська волості. У 1876 році Рокитне, Житні Гори, Юзефівка, Савинці, Ольшаниця та село сучасного Богуславського району Саварка входили до Рокитнянської волості.